Foreign Affairs: Україна без Криму і ОРДЛО – прийнятний результат війни

До кінця серпня 2022 року увага Заходу до російської війни проти України почала зменшуватися. Обидві армії зайшли в тривалий глухий кут, позбавивши західних лідерів необхідності ухвалювати складні рішення чи думати про майбутнє конфлікту. Події, які відбувалися з початку вересня, а саме значні українські успіхи, після яких Росія оголосила про мобілізацію, анексію, почала обстрілювати цивільні райони і погрожувати своєю ядерною зброєю, розвіяли цю ілюзію. У війні почалася нова і більш небезпечна фаза. Про це в статті для Foreign Affairs пише старший науковий співробітник Центру Стімсона і ад’юнкт-професор Університету Джорджтауна Емма Ашфорд.
З початку війни адміністрація Джо Байдена фактично підтримувала збалансований підхід в дусі реальної політики. Вашингтон озброює і фінансує Україну, але при цьому дає чітко зрозуміти, що США не будуть брати пряму участь в конфлікті. Але адміністрація уникає розмов про критично важливу складову війни: як вона може закінчитися.
До експертів і політиків, які припускали, що США варто підтримувати і дипломатичні зусилля, націлені на досягнення рішення шляхом переговорів, ставилися як до наївних чи й майже зрадників. Також рушійною силою байдужості адміністрації до шляхів завершення війни стало питання моралі. Багато хто стверджує, що аморально підштовхувати Україну до переговорів. Але майже всі війни закінчуються саме ними.
Російська ескалація восени породжує примари початку більш широкої війни з НАТО і застосування ядерної зброї. Глобальні економічні втрати від конфлікту вже дуже високі. І можна майже напевне сказати, що з початком зими вони збільшаться. Навіть якщо кінець війни через переговори здається неможливим сьогодні, адміністрації Байдена потрібно публічно і на рівні діалогу з партнерами підняти складні питання, пов’язані з такою перспективною. Потрібно продумати, коли настане правильний час для просування переговорів. А також вирішити, в який момент втрати через продовження битви переважить користь від неї. Шукаючи стійке врегулювання, адміністрація також повинна з’ясувати, як закріпити українські успіхи без створення фундаменту для подальшого конфлікту.
Щоб підготувати найкращу угоду, американські політики повинні зберегти спільний фронт Заходу і України, враховуючи українську і російську внутрішню політику, а також зберігаючи гнучкість, зокрема, у вирішенні, які санкції проти Росії можна скасувати, не зміцнивши при цьому режим Путіна. Якщо адміністрація не підготується заздалегідь, вона може раптом усвідомити, що її зважена реакція на війну була зруйнована небезпечною фантазією про повну перемогу.

Не «якщо», а «як»
За вісім місяців з початку російського вторгнення підтримка адміністрації Байдена дозволила Україні повернути контроль над територіями і завдати тяжких втрат російським силам, при цьому зберігаючи широкомасштабну ескалацію на відносно низькому рівні. У Вашингтоні також обережно уникали розмов про те, що буде далі, стверджуючи, що саме українці будуть вирішувати, що краще відповідає їхнім інтересам. Але зберігати таку позицію далі стає важче тепер, коли Владімір Путін посилює війну і вдається до явних ядерних погроз на адресу Заходу.
Путін вирішив піти на нові серйозні ризики замість того, щоб відступити. Це означає, що війна не закінчиться російською капітуляцією. Попри те, що ризики зараз здаються керованими, може настати момент, коли переговори будуть необхідними для запобігання катастрофи. Водночас, економічні наслідки війни швидко зростають. В Україні державний бюджет спустошений, в країни закінчуються гроші. Економічний історик Адам Туз у вересні зауважив: «Якщо союзники України не збільшать свою фінансову допомогу, є всі підстави боятися початку соціальної і політичної кризи на внутрішньому фронті». Тим часом, Європа сама зіштовхнулася з проблемою зростання цін на енергоносії, яка прискорює інфляцію і підвищує вірогідність початку глибокої рецесії. Все це, на думку автора, робить американську позицію, згідно з якою Київ буде вирішувати, коли закінчувати війну, все більш неприйнятною.
Насправді ж питання не в тому, чи потрібні переговори для закінчення війни, а коли і як їх потрібно почати. Однак, політикам доводиться боротися з «пасткою-22»: чим кращі успіхи української армії на полі битви, тим важче обговорювати врегулювання через переговори, навіть якщо в інтересах України вести їх з позиції сили. На тлі зростання ризику російської ескалації, зростає і перспектива того, що будь-якого лідера на Заході, який говорить про кінець війни, звинуватять в нереалістичності поглядів, аморальності або в тому, що він піддався «ядерному шантажу». Але внутрішні обговорення прийнятних умов врегулювання зараз сприятимуть кращій позиції всіх сторін, коли можливість для мирної угоди з’явиться.

Менша Україна
Щоб закласти фундамент для мирного врегулювання, американські політики повинні подбати, щоб інтереси, України, Європи і США не розбігалися. Українські інтереси не обов’язково ідентичні до тих, які переслідують їхні західні партнери. Для Києва ставки вищі. І зважаючи на те, що українська економіка вже в руїні, він може вирішити, що нічого не втратить, якщо піде на ризик ескалації чи продовжить війну. Але українські зусилля можливі лише завдяки західній зброї, фінансуванні і розвідувальним даним. Європейські держави зазнають значних економічних втрат через війну. І будь-який ризик ескалації чи обміну ядерними ударами становить пряму загрозу для Заходу. Для західних прихильників України ставки у цій війні високі. Вони повинні мати вплив на те, як вона закінчиться.
Це не означає, що Захід повинен підштовхнути Україну до поступок, як дехто стверджує. Але це означає, що США і їхні партнери повинні надавати допомогу з прицілом поставити Київ у найкращу позицію для переговорів, а не просто щоб він міг продовжувати воювати. Наприклад, Україна і її союзники повинні зосередитися на ключових інтересах, таких як збереження українського суверенітету і захист населення країни. Ці цілі повинні бути вузькими за визначенням. Замість того, щоб намагатися повернути контроль над усіма територіями, які Київ контролював до вторгнення 2014 року, чи спробувати покарати російських лідерів, Україна повинна переслідувати цілі, які з меншою вірогідністю спровокують драматичну ескалацію і принесуть тривалий мир.
Вашингтон повинен заохочувати переслідування таких цілей. Йому варто дати зрозуміти Києву, принаймні на рівні приватних переговорів, де межі американської підтримки і що саме Білий дім вважає неприйнятним ризиком ескалації. Встановлення чітких очікувань зараз скоротить можливість неправильного сприйняття в Києві. Американські політики повинні також зважати на українську і російську внутрішню політику, оскільки внутрішня підтримка в обох країнах буде критично важливою для будь-якого тривалого врегулювання. Історія свідчить, що перехід влади в Москві можливий, але в жодному разі не вірогідний чи неминучий. Тому політикам потрібно зосередитися на Путіні і невеликій групі людей з його оточення, а також подумати, яку версію врегулювання вони можуть прийняти.
Зважаючи на мобілізацію кількох сотень тисяч солдатів, стає очевидно, що Путін буде старатися уникнути повної і нищівної поразки за будь-яку ціну. Але як і багато інших авторитарних лідерів до нього, він може виставити поганенький результат як перемогу. Це означає, що можливо досягти угоди, яка б зберегла йому обличчя і визнала б фактичні реалії, такі як російський контроль над Кримом. І Кремль зміг би представити це російському суспільству як реальну поступку з боку Заходу.
В Києві президент Володимир Зеленський має справу з більш відкритим і суперечливим політичним середовищем. Розколи української політики знову почали проявлятися. Разом з тим, Зеленський зіштовхнувся зі схожою дилемою, що і Путін. З лютого українське населення стало більш об’єднаним, згуртованим навколо національної боротьби проти вторгнення. Після того, як уряд попросив так багато в українців, йому буде важко прийняти компроміс, який бодай якось винагороджує ворога. Якщо Зеленський прийме непопулярне врегулювання, це може призвести до його поразки на виборах. За таких умов угода, яка дасть українцям відчуття, що вони здебільшого перемогли, має більше шансів на успіх.
Саме тому дуже важливо розібратися з очікуваннями вже зараз. Вашингтон повинен заохотити Київ зайняти більш помірковану позицію щодо проблем, таких як Крим, які, швидше за все, будуть фігурувати у майбутньому врегулюванні, а також зменшити риторику про перемогу і підкреслити економічні вигоди, які Україна отримає через міжнародну допомогу в реконструкції і процес європейської економічної інтеграції. Політики також повинні задати чіткі базові параметри для врегулювання, але зберегти значну гнучкість щодо багатьох деталей. Деякі положення не підлягають обговоренню. Перш за все це стосується суверенітету України і захисту її громадян, а особливо тих людей, які хочуть покинути окуповані Росією території.
«Але є й інші проблеми, де гнучкість можлива. Остаточні сухопутні кордони, наприклад, можуть бути визначені військовими здобутками на місцях. Політики не повинні неминуче чіплятися за статус-кво, який існував до 24 лютого або до 2014 року. Більш компактна Україна, позбавлена Криму і частини Донбасу, може бути більш стабільною і обороноздатною», – пропонує автор.

Загалом, політики повинні віддати пріоритет практичним результатом заміть абстрактних принципів. Незалежна, суверенна Україна, здатна захистити себе і економічно інтегрована з Європою, наприклад, була б більш бажаним результатом, ніж Україна з постійними територіальними суперечками в межах своїх кордонів. Ситуація в Україні лишається динамічною. Політикам в США зараз краще утриматися від заяв, які буде важко втілити. Тим часом, послаблення санкцій може бути одним з найважливіших, хоч і політично найважчих для Заходу складових будь-яких переговорів.
Санкції можуть перетворитися на постійний інструмент міжнародної політики, навіть якщо їхній економічний і політичний вплив ослабне з часом. Тому вони більш корисні, якщо до них ставитися як до предмету торгів, а не постійного покарання. Політикам варто обережно обдумати, як використати ослаблення санкцій, щоб підштовхнути Росію до поступок. В ході війни західні санкції служили двом цілям: в короткостроковій перспективі вони стали покаранням для Москви за вторгнення в Україну, а в довгостроковій – інструментом ослаблення російської воєнної машини.
Скасування деяких снацій, швидше за все, буде передумовою для будь-якої мирної угоди. Але політики повинні обережно обміркувати, які з них варто скасовувати. Дозволити Росії повернути собі частину валютних резервів, наприклад, може бути корисним рішенням. Тому що воно привабливе для Кремля, який зміг би так стабілізувати економіку. Крім того, замороження цих резервів ніяк не ослабить російську економіку в довгостроковій перспективі.
Натомість, контроль експорту, запроваджений проти Росії, може підірвати можливості оборонної промисловості країни на довго. Тому його потрібно зберегти за можливості. Також варто скласти чіткий план, згідно з яким Росія виконує конкретні поступки в обмін на поступове послаблення санкцій. Такого плану, зокрема, не було в провальних Мінських угодах.

Знати, коли говорити
Є три обставини, за яких США є сенс просувати мирне врегулювання. Перша з них – це якщо українська армія продовжить здобувати перемоги на полі битви, а влада в Києві почне говорити про визволення Криму. Зважаючи на те, наскільки півострів важливий для російської влади, така мета серйозно підвищить ризик, що Путін застосує ядерну зброю, порушивши міжнародні норми і прямо поставивши під загрозу США чи союзників по НАТО.
Друга обставина – якщо Росія поверне собі ініціативу і знову окупує значні території, особливо якщо її армія почне просуватися вперед на Донбасі. Це буде означати, що російська мобілізація спрацювала, а врегулювання необхідне, щоб зберегти український суверенітет. Третя обставина – якщо обидві сторони зайдуть в глухий кут. І жодна з них не зможе відновити перевагу. В такій ситуації Європа, США, Росія і Україна можуть вирішити, що рішення платити таку високу ціну за продовження війни більше не має сенсу.
На перший погляд може здатися дивним, що США повинні розглянути мирне врегулювання в ситуації, коли Україна перемагає, коли вона програє і коли не відбувається ні перше, ні друге. Кожна з наведених ситуацій приведе до абсолютно іншого виду врегулювання. Але всі три обставини об’єднує те, що в кожній з них результати на полі битви ведуть до консенсусу, на якому може бути засноване мирне врегулювання. Сьогодні ситуація на полі битви все ще динамічна. Обидві сторони думають, що здатні перемогти. Мирні переговори будуть можливими лише тоді, коли результат битви стане більш очевидним. До того часу тверда західна підтримка може подбати, щоб перший з наведених сценаріїв був найбільш вірогідним